МАРУСІ ВІТРОВІЙ мучениці, що спалила сама себе у Петропавловській тюрмі у Петербурзі Ой не плач, моє серце, ой цить! Нехай плачуть маленькії діти! Вже вона у землі тепер спить, Та, що всіх так уміла любить, А себе не уміла жаліти. Вона йшла до ясної мети, До святого взялась вона діла: Щоб свободу людям примести,— І в неволю замкнули кати Ту, що волі безщасним хотіла. Катування темничні страшні Не лякали: уміла терпіти!.. Але іншії думи ясні Обняли у тяжкії ті дні: Вона зважилась більше не жити. «Не скорюсь я запеклим катам! Коли жертви недоля схотіла, Щоб кайдани розбити рабам, То на жертву себе я віддам Для свободи великого діла. Я умру, але так, щоб кати Не могли тії смерті сховати; Щоб навчилися муки нести Ті, що йдуть до святої мети, Щоб навчились за волю вмирати! Мій народе безщасний, прощай! Тобі щастя хотіла я дати... Все, що можу — зроблю я,— нехай Воно прийде у рідний наш край Над моєю труною витати!» І зросивши одежу палким, Героїня себе запалила... Сталось тіло стовпом огняним: Оддала себе мукам тяжким Для свободи великого діла! Вмерла, вмерла свята і ясна... О, навчіться ж од неї, навчіться! Хай ця жертва страшна, вогняна — Вас до бою веде хай вона, Щоб з тиранами лютими биться! Ой, не плач, моє серце, ой цить! Нехай плачуть маленькії діти! Нам не плакати треба — робить! Краще зовсім на світі не жить, Ніж рабами довічними жити! 1897.ІІІ 10