ЗЕРНЯТКА І Щастя хочеш ти зазнати? Щастя дурно не дається: Тільки той його придбає, Хто за його в бої б'ється. У великім нашім бої За нового дня світання Тільки й можна мати щастя, Варте людського бажання. II Як мала у тебе сила, То з гуртом єднайся ти: Вкупі більше зробиш діла, Швидше дійдеш до мети. Як на силу ти багатий,— Не єднайся ти з гуртом: Буде силу він спиняти,— Сам іди своїм шляхом! III Говорять люди: не зітхай, Чого нема, то й так нехай! А я говорю: не зітхай, Коли нема,— борись, придбай! IV Краще кривду вже терпіти, Ніж самим її чинити, А ще краще, пане брате, Ні чинить, ні зазнавати: Сил набравшись і надій, Не терпівши, скинуть з шиї. V Гей, по чім дурного знати? Що розквасив губи й плаче! * Пане брате, пане брате! Той дурний — то ми неначе. Всі з зітханнями, з жалями Озиваються до неба... Гетьте к бісу з плаксіями! Нам борців, нам діла треба! VI От, кажуть,— пригоди Учать людей згоди. Невже на пригоди У нас недороди? Здається, багато Пригод нам бувало,— Чомусь тільки згоди У нас досі мало. VII На вбогому — лати, На багачу — шати, Та не йди сорочки В дуки позичати: Коли чим не маєш Прикрить свою спину, То йди просить, брате, В убогу хатину. VIII Кажуть: бог нерівне ділить, Жде, щоб люди поділились По-братерському, без сварки... А вони і посварились. То дурниця! Я не вірю! Бог робити так не може: Він є бог і має силу,— Хай поділить нас як гоже! А як сили він не має Порівняти лати й шати,— Нащо зводити на сварку? Нащо кепсько поділяти? IX «Якої віри ти?» — хтось цигана спитав. «Якої ж треба вам?» — той одповів. Кого тобі сей циган нагадав? Та наших землячків... Х Є приказка: кому біда докучить, То той уже ся розуму научить. Зазнали ми не то біди, а й муки, А все тії не відаєм науки: Хоч, кажуть, нас великі міліони, А все б'ємо своїй біді поклони. XI Не єднайсь з розумами низькими, Бо і сам понизишся ти з їми. Та і рівний тобі головою Не знесе тебе вгору з собою. Тільки вищий, на розум багатий, Зможе дух твій угору підняти. XII Святі чуття в душі ховай, В їх зазирать людям не дай. Бо осміють, зневажать їх, Затопчуть в грязь неправд гидких. І тільки їх тому розкрий, Чия душа — сестра твоїй. XIII Поки людина жива,— не втрачає надії нехай, Хай не гадає вона, що усе вже загинуло вкрай: Доля мінлива у нас, усе гратися любить вона,— Нині тяжкая біда, але радість на завтра ясна, Горе сьогодні страшне, але щастя на завтра і рай. XIV Казали нам старі, що «не купи ти хати, Сусіда ти купи, то й будеш щастя мати». Купили ми його, і так дали багато: І грішми віддали, і кров'ю з нас узято, Голубили в душі на щастя ми надію. Сусід же взяв та й сів до нас, дурних, на шию. XV І в ворога учиться — добра штука: Безпечно се, і здасться нам наука. А вчити... Ні! І друга страшно вчити, Щоб ворога із його не зробити. XVI Хвилі не вір ти мінливій; Вітер де віє, туди вона й б'є, Берег твердий незрадливий — Він тільки певний притулок дає. Слову не вір ти людському — Хвилі у морі хисткім забуття, Ділові вір ти міцному, Грунтові зросту, основі життя. XVII Народ-герой — героїв появляє, Шануючи, він їх вінцем вінчас: Високий дух високість признає. А раб-народ, як є герой у його,— Він на борця величного свойого Грязь кидає, його камінням б'є. XVIII Наші сили й почування, Думи, мрії, міркування, Рук і мозку поривання, Все, чим тіло й дух багатий,— За одно ми мусим дати: Щоб ізнов народом стати! Щоб прийти на свято згоди Нам між іншії народи В сяйві слави і уроди! XIX Ти один, а їх багато? Ну, дак що тобі? Байдуже! Більше буде в тебе свято, Як подужаєш їх, друже. Де багато — ще не сила, Дужість міряй не лічбою: Перевага там, де сміла Сила духу в правім бою. XX Твердо гордий дуб стоїть: Ані лютії морози, Ані бурі, ні погрози Не змогли його звалить. Як той дуб, ти гордо стій: Хай ні зради, ні догани, Ані муки, ні кайдани Дух зломить не зможуть твій. XXI Як сонце могуче, такий будь і ти: На доброго й злого ти рівно світи, Освічуй їм шлях, щоб до правди іти. Як сонце — в надхмарному краї сіяй, Низькому до себе сягнуть не давай: Високеє небо — то рідний твій край. XXII На троянді шпички. Та як рожі цвітуть,— Все колюче ховають квітки; Прийде осінь сумна,— квіти всі опадуть, І стирчать самі гострі шпички. Горе й радість дає нам життя молоде,— Колючки і квітки дає всім; Прийде старість — і радість уся пропаде, І зостанешся з горем самим. XXIII Хто руйнує,— по тім зостається руїна. А руїнник поліг,— проминає година — І руїна сумна вже зника в бур'янах, А лихеє ім'я розлетілось мов прах. Хто будує,— лиша по собі будування Про потребу людям і про добре вживання; В тій будівлі людське покоління зросте, І творцеве ім'я йому буде святе. XXIV Повний місяць ясний про згасання Не гада серед пишного сяння. Як сміються ще дні весняні,— Нащо думать про бурі хмарні? Дуб зелений у літню годину Не гада про сніги й хуртовину. Не схиляється ж хай голова, Як її сивина не вкрива. ХХV Норець в глибоні поринає кипучі, І з моря виносить він перла блискучі — Окрасу морськую земної уроди. Так розум порине в простори чудовні, Небесні й морськії, і перла коштовні Виносить відтіль — таємниці природи. XXVI Неможливо, кричать боязкі, досягти, Бо добути його — то над людськії сили!.. Не кричи, а іди і візьми його ти: Неможливе — се те, що не вдіяв ще смілий. XXVII Звикли завтра всі людці робити, Плентатись помалу до мети: Звикни лиш робити все сьогодні — І до неї перший прийдеш ти! XXVIII «Зроблю»,— сього сахайся слова. «Зробив»,— оце потужних мова. XXIX Хочеш вік прожити марно ти? То малої добирай мети, Щоб за тебе нижчая була: Бо мала — вона й тебе змалить, Бо низька — вона й тебе знизить, Бо з дрібною, то дрібні й діла. Хочеш вік прожить немарно ти? Вищої шукай собі мети, Щоб за тебе більшая була: За великою зростеш і сам, З нею воля духові й рукам І великі на ввесь світ діла. XXX Коли хочеш ти добро зробити,— Поспішай його робити швидше, Поки є його чинити сила: Як багато вже таких бувало, Що з добром барилися, аж поки Час тяжкий робить лихе примусив. XXXI Ще змога є — пий любі солодощі, Не поспішайсь так швидко розлучатись, Не виривайсь так у кохання з рук,— Вона й сама, розлука, скоро прийде; Розлукою нудною чи тяжкою Все в світі сім кінчається, усе!.. XXXII Ні, не сумуй, поете безталанний, Що ти малий, поміж людьми незнаний, Що у тобі вбача людська юрба Такого, як сама вона, раба, Ще й гіршого, і подвиг твій великий Стріває сміх чи крик ворожий дикий: «Ти ще живий,— тим не прийшов твій час, Бо тільки смерть великих робить з нас». XXXIII Лихо в світі не довічно Мучить нас і боре, Бо так саме, як і щастя, Так минає й горе, XXXIV Як тебе вороги на хресті розіпнуть, То стогнання свого ти не дай їм почуть,— З твоїх мук не радіють нехай, Ти погордою мстись! Не забудь ні на мить: Всім вікам така смерть буде ясно світить,- Неподужаним ти умирай! 1898—1903