ДО ТИХ, ЩО ЗОСТАНУТЬСЯ Кому я потьмарив чи болем, чи журбою В його житті дні, роки чи хвилини,— Простіть мені за те, що й я тяжкою Скорботою платив в страшні години За право тільки жить, не вмерти серед бою! За те мене простіть, що в наші дні похмурі Боявся я рабом нікчемним бути, Що не ховавсь лякливо серед бурі, Що йшов туди, де гуркіт праці чути, Що камінь єсть і мій у нашім спільнім мурі. За те простіть, що я, мов хмарка у просторі, Пролину й більш не буду вас тьмарити, В незнаному розвіявшися морі,— Ви ж будете огнем життя світити І вам сіятимуть з блакиті рідні зорі. 1904.V 28