КУЗЬМИНА В селі невеликім жила собі тихо Розумна та мудра вдова Василиха. Вона в себе мала гарную дитину: Єдиного сина на ймення Кузьмину. Вона того сина любила-кохала, Щодня на все добре його наставляла, А щоб краще слухавсь та тямив науку,— Пускала по йому гулять свою руку: Бувало Кузьмині, бувало рукою, Качалкою, дрюком, а то й кочергою. А мати казала:— На добре те буде,— Із рідного сина колись будуть люди». Ішли так, минали літа за літами,— Уже наш Кузьмина гуля з парубками; Далась йому знати та мудра наука: Став дуже розумний з кочерги та з дрюка. Пішов же Кузьмина побачити світа — І босий, і голий — самі дірки свита. І бачить: молотять ячмінь собі люди. Він став та й гукає: «Хай добре вам буде: Дай, Боже, сто кіп вам його змолотити І решето повне з тих кін наточити! Беруть же Кузьмину, беруть за чуприну, Дають йому добре і в боки, і в спину. Безщасний Кузьмина додому чвалає, І плаче, й ридає, долю проклинає: — Ой нащо ж ти, мати моя Василихо, Мене породила на горе та лихо? — Ой, сину мій, сину, тобі було б стати Та вічную пам'ять гарненько сказати; А нам би,— сказати,— дай, Боже, нажитись! Тоді б помолитись і перехреститись! Пішов знов Кузьмина побачити світа — І босий, і голий — самі дірки свита. Весілля гуляють і весело, й пишно,— Він став та й гукає:— Хай пам'ять вам вічна! А нам іще, Боже, дай добре нажитись! Та ще й починає молитись-хреститись. Беруть же Кузьмину, беруть за чуприну, Дають йому добре і в боки, і в спину. Безщасний Кузьмина додому чвалає І плаче, й ридає, долю проклинає: — Ой нащо ж ти, мати моя Василихо, Мене породила на горе та лихо? — Ой, сину мій, сину,— тобі б говорити: Дай, Боже, вам сина свого одружити, Йому з молодою ще сто літ прожити! Пішов знов Кузьмина побачити світа — І босий, і голий — самі дірки свита. Хазяїн солому на-в-городі палить, Свиню таку ситу, годовану смалить; Кузьмина:— Дай, Боже, тобі обсмалити, З сією свинею сина одружити, Йому з молодою ще сто літ прожити! Беруть же Кузьмину, беруть за чуприну, Дають йому добре і в боки, і в спину. Безщасний Кузьмина додому чвалає, І плаче, й ридає, долю проклинає: — Ой нащо ж ти, мати моя Василихо, Мене породила на горе та лихо? — Ой, сину мій, сину,— тобі б говорити; Дай, Боже, вам, дядьку, її впорядити, На святий Великдень коло столу сісти, Розговівшись добре, з діточками з'їсти! Пішов знов Кузьмина побачити світа — І босий, і голий — самі дірки свита. І бачить: до яру дід падло волоче,— Він став та й гукає:— Дай, Боже, паноче, На святий Великдень вам до столу сісти, Сю здохлу коняку з діточками з'їсти! Беруть же Кузьмину, беруть за чуприну, Дають йому добре і в боки, і в спину, Безщасний Кузьмина додому чвалає, І плаче, й ридає, долю проклинає: — Ой нащо ж ти, мати моя Василихо, Мене породила на горе та лихо? — Ой, сину мій, сину,— а ти б не дивився, Узяв би та плюнув, та й геть одступився! Пішов знов Кузьмина побачити світа — І босий, і голий — самі дірки свита. Там батюшка з церкви йде тихо додому, Шапки всі скидають панотцю старому; Кузьмина ж на його і не подивився, Узяв іще плюнув, та й геть одступився. Беруть же Кузьмину, беруть за чуприну, Дають йому добре і в боки, і в спину. Безщасний Кузьмина додому чвалає, І плаче, й ридає, долю проклинає: — Ой нащо ж ти, мати моя Василихо, Мене породила на горе та лихо? — Ой, сину мій, сину,— чи так же годиться? Тобі б панотцеві було поклониться Та шапочку зняти, в руку цілувати, Ще й благословення святого прохати! Пішов знов Кузьмина побачити світа — І босий, і голий — самі дірки свита. Іде він, чвалає лугами-лісами, Аж бачить — здоровий ведмідь під кущами Вола десь допавши, дере-роздирає Кузьмина підходить і шапку знімає: — Дозвольте, паноче, в руку цілувати, Ще й благословення святого узяти! Ведмідь як почав же там благословити,— Кузьмині-бідасі вже нікуди й жити,— Тільки що живенький утік він од його... Як мати уздріла синочка такого,— Сплеснула руками та й заголосила І сина за два дні в труну положила... Умер же Кузьмина — нехай лежить тихої Далося в знаки йому горе та лихо: Ізмалечку бито, великого бито — Тепер од усього землею закрито. Ото ж, батьки, знайте — діти научайте, Діти научайте, словом наставляйте, Бо розум загине од пуги та дрюка, А добреє слово — велика наука!.. 1890. III. 23