ДВА МОРОЗИ (З народного поля) Ой гуляли в полі два морози, Два морози, два рідненьких брати. Брат старіший звався Ніс Червоний, А молодший — Синій Ніс на ймення. Ой гуляють в полі два морози, Поле чисте в кригу зодягають. І говорить менший так до брата: — Ой, мій братику, Червоний Носе! Як би нам з тобою тут погратись, Поморозити людей і звіра? Відмовля йому мороз старіший: — Брате мій, морозе, Синій Носе! Якщо, брате, хочеш ти погратись. Хочеш ти людей, звірів морозить, То не в полі треба нам гуляти: Поле чисте снігом скрізь укрило, Всі шляхи позамітало в полі, Не проїде тут ніхто, не пройде. Краще в темний ліс мерщій ходімо! Хоч не так просторо там гуляти, Так же втіхи буде нам багато: Там і люде проїздять частіше, А що звіру — хижого усюди В лісі ми зустрінемо без ліку: Буде там кому, морозе брате, До схочу зморозити все тіло, Зупинити кров гарячу в жилах, Задавить дихання тепле в горлі І з живого — криги шмат зробити. І послухався молодший брата — Вдвох побігли в темний ліс морози; Віжучи, ще й граються морози: На одній нозі стрибають жваво, По дубках тріщать та по осиках, Аж старий дубняк гуде та стогне І риплять осики молоденькі. Як стрибнуть по снігові м'якому,— Крижана кора стає на йому; Де билиноньку з-під снігу видко,— Подмухнуть на неї два морози,— У срібло її неначе вдягнуть. Ось вони і чують: в темнім лісі Задзвенів близенько й гучно дзвоник, І в багатих санках пан пихатий Надбіга на огирях стрибучих. На йому кожух ведмежий добрий, Ще і теплая лисича шапка, Вовчі чоботи на ноги взуто. Другим же шляхом ріжнаті прості По снігу риплять собі санчата,— То мужик у ліс по дрова їде: На йому кожух — на латі лата, Шапка в його вся в дірках, старенька, Вітром буйним шапка та підбита: Як повіє, так і провіває; Шкарбани — не чоботи узуті, Та ще й ті роти пороззявляли. Синій Ніс мороз тоді і каже: — Ну, кому ж за ким тепер нам бігти? Я б хотів за мужиком побігти, Бо його скоріше я дошкулю; На йому кожух в дірках та в латах, Шапка вітром в мужика підбита, Шкарбани — не чоботи узуті, Та ще й ті роти пороззявляли. Ти ж дужчіший,— то візьми ти пана. Бо на йому — глянь! — кожух ведмежий Ще і теплая лисича шапка І лисича в його шапка тепла, Вовчі чоботи на ноги взуті — Не подужаю його я зроду! Усміхнувсь мороз тоді старіший (Він морозив вже багато всяких, Тим і знав, кого дошкулить важче), Усміхнувсь Червоний Ніс та й каже: — Молодий ти, братику морозе. Молодий ти,— каже,— ще невчений! Ну, та хай вже буде так, як хочеш: Ти біжи за мужиком убогим, Я за паном побіжу скоріше. Прощавай, морозе Синій Носе! — Прощавай і ти! — йому той каже, Засвистіли, гупнули, побігли. От вже сонечко зайшло за лісом, Погасає день короткий, зимній... І тоді ізнов у чистім полі Ізійшлись докупи два морози, Два морози, два рідненькі брати. І зустрілись, почали питатись, Хто награтись за день зміг найкраще, Поморозить зміг хто дошкульніше? От і каже більшому молодший: — Попохекав, мабуть, коло пана, Поки ти дошкулить зміг хоч трохи! Та й не диво ж: навдягав одежі Скрізь такої, що і не пролізеш: Де вже там його тобі дошкулить! Засміявсь тоді мороз старіший, Бо не вперше він уже морозив, Засміявся він тоді та й каже: — Ой, морозе, Синій Носе, брате! Молодий ти, братику, невчений! Так його допік я і дошкулив, Що півдня він грітиметься в хаті, Та і то ще хто й зна, чи одійде. Здивувавсь тоді мороз молодший: — А кожух та чоботи, та шапка! Чи вони тебе і не спинили? Відмовля йому старіший знову: — Та хіба ж від мене те пособить? Я заліз до його і в кожуха, І у шапку, й в чоботи у вовчі, Та й почав без жалю дошкуляти. Він вже й мнеться у кожусі, й гнеться, І ховається у тепле хутро, Часом крекче, а то й стогне часом, Або, міцно загорнувшись, тихо Він сидить, не ворухнеться й трохи,— Мабуть, дума, що його покину, Якщо він сидітиме тихенько. А мені ще й краще дошкуляти! А мені цього ж то тільки й треба! Заходивсь я коло його добре... І вже випустив його у хату Тільки-тільки що живого трохи,— Буде згадувать мене довіку! Ну, а ти з своїм же як? награвся? Аж зітхнув мороз молодший тяжко: — Ох, мій брате, мій Червоний Носе! Правду ти казав мені дурному: Молодий мороз я і невчений! Мужика я думав заморозить, Аж воно інакше діло склалось: Ще й мені він ребра поломачив. — Як же це? — питається старіший. — Ох, та так... Мужик по дрова їхав; Ну, й почав був я ще на дорозі Дошкулять його таки гарненько Тільки він мене і не злякався, А ще й лається усяким словом; «От, такий-сякий мороз цей!» — каже. Злість мене за серце ухопила: Я почав його щипать, шпигати Іще дужче крізь кожух той драний І крізь шапку у дірках стареньку, Крізь ті чоботи, що пальці видко. Та не довго я втішавсь і грався... Ось приїхав він, розпріг коняку, За сокиру взявся, щоб рубати. Ось тепер (така моя, бач, думка!) Я його дошкулю ще дужчіше! І заліз до його під кожух я, І почав шпигати та щипати. А мужик сокирою махає Та рубає дрова безупинно, Аж тріски летять навкруг од його. Бачу я — не можна вже сидіти, І утік мерщій я з-під кожуха. Виліз я та й думаю-гадаю: Як би так, щоб ще його дошкулить? А мужик і не вважа на мене: Де б хоч трохи мерзнути у лісі, А йому ще так, бач, душно стало, Що узяв, кожух із себе скинув І в самій сорочці вже рубає. Як побачив, так тоді й зрадів я: — Підожди ж, мій голубе! — кажу я,- Я тобі тепер накою лиха! Був кожух увесь од поту мокрий,— Я й заліз у його, аж у вовну Й заморозив так, що він зробився, Наче дошка та тверда дубова — Покуштуй лиш, одягай, мужиче! Доробив мужик свою роботу, Підійшов тоді він до кожуха, Я ж радію без кінця й без краю: Ось коли вже, думка, навтішаюсь! Як побачив же мужик кожуха, Як почав же лаять на всі боки Він мене тоді усяким словом! Та й не сам тут я здобувся лайки,— Він і батька, й матір не покинув, І дідів, і прадідів уславив,— Всіх зганьбив мужик, дітей, онуків! Ну, а я собі таки гадаю: «Лайся, лайся, скільки хочеш, дурню, А мене не виженеш, хоч лусни!» Так не хитре ж те мужиче плем'я! Хоч налаяв на всі боки тяжко, Так йому ж було ще лайки мало: Як ухопить він дрючину довгу Та сучковату й товстючу дуже, Як почне дубасити кожуха!.. Б'є та й б'є, мене ж ще дужче лає! Ох, дізнав я там тяжкого лиха! Тут мені давно б уже тікати, Так у вовні ж я заплутавсь дуже І ніяк я видертись не зможу. А мужик лупцює та й лупцює, Б'є мене без жалю, як улучить, Та ще й каже, сміючися з мене: «От, дурний мороз десь взявсь у біса: Мужика схотілось заморозить!..» Ледве, ледве викрутивсь од його І утік потерзаний, побитий... Ох і знаю ж я тепер навіки, Як тих клятих мужиків займати: Досі ще увесь як перебитий!.. 1885.VIII. . ЗО(IX./II))