ПЕРЕСПІВ «СЛОВА О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ» БОРИСА ГРІНЧЕНКА І ЛУГАНЩИНА Про цю літературну пам'ятку впорівняниі з іншими написано чи не найбільше. Сумарний обсяг літературознавчих, мовознавчих, фольклорно-етнографічних досліджень в кілька сотень, а то й тисяч разів, перевищує обсяг самого літературного твору. Чим же пояснити таку прискіпливу увагу дослідників? Перш за все «Слово о полку Ігоревім» — одна з найдавніших пам'яток історії вітчизняної літератури. Також треба наголосити на високохудожності та високоідейності цього твору. Загадковості додає і те, що ім'я автора так і залишається легендарним. Суперечливі твердження виникають і щодо приналежності «Слова» до певної національної культури. Хотілося б зауважити, що, посилаючись на авторитетні думки вчених, перш за все, будемо завдячувати історичній долі, яка зберегла для нас цей дорогоцінний витвір мистецтва, народжений на українській землі, написаний книжною давньоукраїнською чи давньоруською мовою і той, що розповідає про українську історію. Однак і в минулому, і сьогодні, і в майбутньому матиме значний вплив на розвиток культур як близьких слов'янських, так і більш далеких народів. А відоме стало «Слово» тільки в 1795 році, коли граф Олексій Мусін-Пушкін, московський аристократ з нахилом до меценатства та колекціонерства, який з 1791 року став обер- прокурором святійшого Синоду, і, користуючись своєю владою, зумів нагромадити із монастирських бібліотек цінну колекцію. Отож в 1800 році вийшло перше видання «Слова» із перекладом на російську літературну мову, короткою передмовою та поясненням. Дослідження з'явилися дещо пізніше. В Україні одним з перших на органічну спорідненість «Слова» із традиційною народнопоетичною творчістю вказував Михайло Максимович. Цікаво, що навіть російський літературознавець Віссаріон Бєлінський, який не був прихильний до української культури, писав: «Слово о полку Игоревом» отзывается южнорусским происхождением. Есть в языке его что-то мягкое, напоминающее нынешнее малорусское наречие. Но более всего говорит за русско-южное происхождение выражающий в ней быт народа. Есть что-то теплое, благородное и человечное во взаимных отношсниях дсйствующих лиц этой поэмы». І далі: «Все это отзывается Южной Русью, где и теперь еще так много человечного и благородного в семейном быте... и все это диаметрально противоположно Ссверной Руси». Думається, що терміни «Южная Русь», «малорусскос» не вимагають пояснень. Адже так на той час у Російській імперії було прийнято називати Україну. Із справді наукових позицій окреслив значеняя «Слова» для української літератури видатний літературознавець Сергій Єфремов: «Але навіть у чужій одежі північної копії «Слово» зберегло стільки специфічного українського колориту, що вже перші дослідники старого письменства ані трохи не вагались, що ця поема могла постати тільки на українському грунті». ...Річка Каяла згадується у «Слові» п'ять разів. Названа вона і в Іпатіївському літописі. На березі Каяли військо Ігоря зазнало страшної поразки. В новіші часи ця назва річки не збереглася, тому тлумачать її по-різному. Найімовірніше, що нинішня річка Макатина, ліва притока Голої Долини (літописна Сюурлій), яка впадає в Казенний Торець, праву притоку Сіверського Дінця (за теперішнім адміністративним поділом - Слов'янський район Донецької області). Битва Ігоря Святославовича з половцями 10-12 травня 1185 року відбулася між Сюурлієм (тобто Голою Долиною) і Каялою (Макатиною). Є й інші думки щодо географічного визначення місця битви. Побутує версія, що Каяла - цс Кам'янка, права притока Сіверського Дінця. Окремі дослідники вважають, що Каяла то нинішня Красна, а Сюурлій - Борова, теж притоки Сіверського Дінця (територія Луганщини). Не виключена поява й інших гіпотез, суджень, здогадок. Однак стрижневим тут є твердження, що південно-східні рубежі Київської Русі пролягали територією нашого краю. «Слово о полку Ігоревім» спричиняло до себе неослабний інтерес багатьох видатних письмснників. Ще раз наголосимо: мабуть жодна з літературних пам'яток не стала джерелом такої кількості переспівів та перекладів. Їх авторство представлено іменами: Тарас Шевченко, Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Михайло Максимович, Юрій Федькович, Омелян Огоновський, Степан Руданський, Панас Мирний, Іван Франко, Максим Рильський, Наталя Забіла, Василь Шевчук... Відрізняється оригінальністю один з найновіших перекладів «Слова» на сучасну літературну мову, що належить письменникові Володимиру Малику. Поданий в його книзі «Князь Ігор» (К. – Український центр духовної культури, 1999). До речі, цей талановитий літератор художньо інтерпретує наукову версію Леоніда Махновця про те, що автором «Слова» був княжич Володимир, син Ярослава Осмомисла, брат княгині Ярославни. Цей шедевр не залишив до себе байдужим і тоді ще молодого українського письменника Бориса Грінченка. Отож в 1885 році молодий письменник-педагог здійснює своєрідний переспів «Слова о полку Ігоревім». Сам визначив його жанр - оповідання. Тому й назвав просто - «Князь Ігор». Цей загалом призовий твір тісно пов’язаний з первісним текстом, хоча його виклад певною мірою подавався спрощено. Адже цей спопуляризований давньоруський твір адресувався насамперед дітям. В ті жорстокі часи національного гноблення Борис Дмитрович смів мріяти про справді народну школу, про вивчення у ній однієї з перших писемних пам'яток вітчизняної культури. Бориса Грінченка та його дружину Марію Загірню за іхнє шестирічне вчителювання у теперішньому Перевальському районі ми вважаємо своїми земляками. Та варто назвати й інших перекладачів «Слова», чиє життя пов'язане із східноукраїнським краєм. Так, у 1894 році в місті Бахмут свій варіант осучаснення древнього безсмертного твору здійснив Микола Чернявський - поет неординарної сили. Його вміщено у книзі-збірнику «Слово о полку Ігоревім» (Упоряд. та прим. О. Мишанича. - К.: Рад. школа, 1986). Наш славнозвісний краянин, літератор і правозахисник, лауреат Державної премії ім. Тараса Шевченка, нині вже покійний Іван Олексійович Світличний по-своєму переспівав «Слово про Ігореву січ» у 1981 році па засланні. Прочитати його можна в книзі «Серце для куль і для рим» (К.: Рад. письменник, 1990). Готуючи до друку переспів Бориса Грінченка, пам'ятали, що віддаємо шану і його дружині Марії Миколаївні, яка стала першим видавцем та упорядником цього твору, а також доньці Насті, бо це в знак її пам'яті видавалася тоді серія книг. Олексій Неживий, доцент кафедри української літератури, голова Луганскої обласної организації Національної спілки письменників України